Відлунали Різдвяні свята. І фактично першим святом державного та історичного значення є День Соборності України.

  Двадцяте століття залишило нам у спадок вершинні події минулого, які, віддаляючись, не втрачають своєї значущості та актуальності, потребуючи осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби українства за свободу, незалежність, державність. До таких подій належить 22 січня 1919 року - день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом - Днем Соборності.

  Серед непроглядного мороку ненависті, смертельного зла - збулася віковічна мрія українського народу жити  однією сім'єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами і не розшматованій недружніми сусідами. То був пам'ятний день тріумфуючого спалаху колективної думки, загальної доброї волі, бо «соборна» означає спільна, злагоджена, та, що має згоду усіх.

  Ідея єдності і соборності батьківських земель, як і ідеї незалежності і державного суверенітету, сильної централізованої влади є головним змістом і смислом державницької ідеології будь-якого народу. Не був винятком в цьому і наш український народ. З давніх-давен, з незабутніх княжих часів ідея соборності не переставала хвилювати державотворців і політичних діячів, полководців і дипломатів, церковних ієрархів і літописців, письменників і по­етів. Тривогою за відсутність єдності на рідних землях, осудом князівських чвар і міжусобиць, які значною мірою призвели до падіння Київської Русі, буквально переповнені давньоруські оповіді й повчання, літописи й літературні твори.

  Ідея державного соборного самоутвердження, починаючи з давніх часів великокняжої доби, залишалася стрижневою для всіх поколінь українців. Ця невмолима потреба історичної правди і справедливості, жагучий поклик волі рухали віковічну свідомість мільйонів, готових заплатити безмежну ціну за її здійснення.

  Живими і непогасними залишилися ідеї української самостійності та соборності і в наші часи.

  Визначну роль у формуванні почуття національної гідності, безперечно, відіграв Пророк нашої нації Тарас Григорович Шевченко. Його внесок в усвідомлення національної єдності і, разом з тим, національної окремішності можна порівняти хіба що з діяннями Богдана Хмельницького.

  Ідеї єдності українських земель, пролунавши зі сторінок “Русалки Дністрової”, “Руської Трійці” і «Книги битія Українського Народу» Кирило-Мефодіївських Братчиків, в поемах і віршах Тараса Шевченка і декларації Головної Руської Ради, проголошеній 1848 року, почали оформлюватися у виразну політичну програму в діяльності Михайла Драгоманова, галицьких “народовців”, ”Братства Тарасівців”, творчості Івана Франка, Юліана Бачинського, Миколи Міхновського, Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського, фактично усіх українських партій та інших політичних організацій кінця XIX - початку XX ст.

  Третього січня 1919 року Українська Національна Рада схвалила Фастівський договір і призначила делегацію, уповноважену здійснити конкретні переговори про злуку.

  22 січня древній Київ набрав святкового вигляду. На Володимирській вулиці перед Софійською площею була споруджена тріумфальна брама, прибрана блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Близько дванадцятої години біля входу до собору святої Софії з'явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпіскопат Української православної церкви. Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало “Ще не вмерла Україна”. Після нього було проголошено вікопомне: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно­українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

  Цей січневий морозний день назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. То був один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.

  Незалежна Україна в кінці ХХ століття стрімко увійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними політичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.

  Віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – побудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки. Плекаймо все, що працює на ідею загальнонаціональної єдності, повсякчас пам’ятаючи про незліченні жертви, принесені на вівтар незалежності, соборності, державності.

  Відродження Вітчизни - це єдність наших душ, воскресіння духовності, культури, мови.